Самоврядні спільноти:
навіщо і як

Лекція-диспут Михайла Винницького
Саме через розбудову самоврядних спільнот нового типу — "маленьких Майданів" креативного класу — Україна може оминути негативний сценарій розвитку подій (революція ж триває!) в середині країни, і водночас має шанс запропонувати світу новий цивілізаційний сенс.

Про це говорив Михайло Винницький в Українському кризовому медіа-центрі.

Не всі питання вже мають відповіді. Але питання сформульовані, є гіпотези, є пошук. Якщо зародковому укарїнському креативному класу вдасться знайти відповіді, то "пост-індустріальна" ера може врешті отримати свою власну назву — і центром розвитку цього нового світу може якраз стати Україна.
Альтернатива етапу терору

Революційний процес має свої логічні етапи. Вони описані в численних аналізах французької, американської, радянської, китайської, та багатьох інших революцій, кожна з яких проходила схожий процес. По-етапність відслідковується така: після перемоги над старим режимом наступає етап помірних реформ; в міру незадоволення темпом змін наростає популізм. Дискурс змінюється з ідейного на матеріальний. На грунті незадоволених очікувань до влади приходять ті, хто обіцяють швидке рішення всіх проблем і встановлюють терор. Це алгоритм розвитку подій "за замовчуванням".

Втім, як зазначає Ганна Аренд, Революція у США пройшла по-іншому, оскільки період реформ наповнився творенням сутнісно нових інституцій на базі нових цивілізаційних понять. Цивілізаційним сенсом стали свобода, захищені вільні індивіди. Інституційною системою, яка оформила цей цивілізаційний сенс — республіканська демократія та верховенство закону. Саме ці сенси та інституції стали прикладом світу для наслідування впродовж усієї індустріальної ери.
?
Перед нами постає питання: чи може Україна запропонувати новий цивілізаційний сенс, створити для нього інституційну систему і в такий спосіб уникнути етапу терору.
Гідність як основне поняття нової парадигми

Те, що революція гідності названа саме так, не є випадковістю. Гідність — цікаве поняття. Воно англійською не перекладається. "Dignity" є дуже поганим перекладом слова "гідність". Це слово має значно глибший сенс, ніж "dignity". Наприклад "dignity" може бути "inherent" (властива), а гідність потребує визнання іншими ("acknowledged") для того, щоб бути актуалізованою. Саме тому була потрібна революція гідності — українці прагнули її визнання — в першу чергу тогочасною владою.

Гідність є поняттям відносним, соціальним. Людська гідність реалізується лише у відносинах з іншими, у спільноті. Разом з тим це не соціалізм. Не йдеться про щось, що вивищує соціум. Мова йде про цінність людини. Але ця цінність є неможливою до реалізації без референта — іншої особи. Цим і відрізняється гідність, якої прагне пост-індустріальна особа, від прав і свобод, яких потребував індустріальний індивід.
#
Гідність є ідеологічною вимогою пост-індустріального суспільства. Індивід став двигуном розвитку капіталізму, "американської мрії". А гіднісь особи-у-суспільстві може стати базовим сенсом тієї ери, яка буде йти після капіталізму — системо-утворюючим принципом сутнісно нової "мрії".
Особливість Українського народу, в тому числі вираженого в соціальному феномені, якого ми були свідками на Майдані, — ми не любимо ієрахічності. Виходить будь-який лідер, кажучи, що він лідер, і відразу перестає ним бути саме через заявку на лідерство. Якщо в попередній ері таку соціальну характеристику можна було вважати недостатком, зараз насправді, це виявляється ознакою випередження загальнолюдських трендів розвитку.

Учасники пост-індустріального суспільства прагнуть реалізації, але разом з тим вони НЕ прагнуть реалізації у якійсь ієрархії. Вони не готові "будувати кар'єри." Це люди, які хочуть реалізації тут і зараз.

Інвестиція у майбутнє — це антитеза пост-індустірального суспільства. Індустріальне суспільство потребує інвестиції сьогодні для того, щоб отримати якийсь зиск завтра. За ідеологією пост-індустріального суспільства мене не цікавить зиск завтра. Мене цікавить, що є на моєму смартфоні сьогодні, і що зробив той чи інший лідер буквально за останні 5 хвилин.

Технології дозволяють суб'єктам такого суспільства формувати спільноти віртуально і, що дуже важливо, тимчасово.

Це виводить нас на новий тип солідарності. Соціолог Еміль Дюркгайм говорив про два типи солідарності, які були притаманні двом минулим ерам: механічна — аграрній та органічна — індустріальній. Механічна солідарність — це коли люди живуть разом і тому вони солідарні, як у селі. Органічна солідарність виходить із розподілу праці в індустріальному суспільстві, де кожний має свою роль. А в пост-індустріальному суспільстві, де спільноти тимчасові, можливо, віртуальні, виникає питання, а що зв'язує людей?
?
Що нас зв'язувало на Майдані? Чому ми відчували спільноту?
Перегляд всього

Індустріальна ера завершується. Як назвати те, що буде дальше — невідомо. "Пост" нам нічого не каже. Якщо ми не маємо назви для тої ери, у якій живемо, це означає, що ми її не розуміємо. Тільки розуміємо, що йдемо до чогось іншого. Те, що було самозрозумілим, можливо, стане нерелевантним. Інституції, правила гри, відповідно до яких організовані суспільства, включаючи демократію, суди, школи, ЖЕКи, лікарні — все те, до чого ми звикли, буде фундаментально переглядатися.
!
Ми багато чого розглядаємо в матеріальному вимірі, але двигун цивілізаційного розвитку завжди є ідейний. У підгрунті будь-якої інституції, що створює правила гри для співжиття, завжди є ідейна база. Ці ідейні підвалини будуть зараз змінюватися.
Гетерархія як структура для нової парадигми

Ми знаємо що таке суспільство рівності. Соціалізм — утопія, яка не працює. Ми також розуміємо, що суспільство, яке базується на принципі свободи, це утопія індивідуалізму, яка знайшла своє втілення (делеко не ідеальне) в індустріальному капіталізмі і в ліберальній демократії. Але зараз, в силу своєї недосконалості, ця інституційна модель переходить у проблемну фазу. Індивіди надто атомізовані. Національні держави не спроможні дати відповіді на виклики глобалізації, росту корпорацій тощо.

Індивідуалізм, через ідеологію меритократії, призводить до ієрархізації суспільства. Так чи інакше прагнучи самореалізації, індивіди стратифікуються. Конкуруючи між собою, вони втрачають ту горизонтальну солідарність, яка є базовою потребою людини — соціальної істоти. І звідси прагнення до рівності, яка в свою чергу виявляється ілюзорною. Але між рівністю та ієрархією є ще золота середина. Якщо суспільство рівності є "горизонтальне", ієрархія — "вертикальне", то суспільство "маленьких гірок", де особи зв'язані у спільноти, якими тимчасово (в залежності від обставин і потреб) хтось керує, можна назвати гетерархією.

Лідерство у гетерархії полягає у двох аспектах. Перший — лідер має ідею. Другий — лідер може скомунікувати кожному, хто задіяний у цій ідеї: і-де-я? Де моє місце у цій спільноті? Це дуже гарно було виражено на Майдані, де кожен розумів своє "і-де-я?" а також глобальну "ідею", яка нас зібрала.
ідея
і де я?
Заявлена тема — самоврядні спільноти: навіщо і як? Для пошуку відповіді нам спочатку потрібне визначення терміну "спільнота". Пан Винницький пропонує, можливо контроверсійно, визначити термін "спільнота" спорідненим терміном, який якраз і визначає особливу якість цієї форми суспільної організації — спілкування. Спільнота — це група, у якій спілкуються. Це не група рівних і це не організація, у якої є лідер. Це особлива якість солідарності осіб, яких об'єднює спілкування. Саме це і було особливістю спільноти Майдану, інших волонтерських і реформаторських спільнот, які утворилися з часів його перемоги. Вони завжди тимчасові. У них множинне лідерство. Їх учасники об'єднані ідеєю і кожен розуміє свою роль і місце поки ідея реалізується спільнотою.

Але як інституціоалізувати такі спільноти в довготривалі форми — наразі незрозуміло. Єдине, що очевидне — інституціоналізація має йти з "низів". Це НЕ питання влади. Створювати спільноту може лише той, хто розуміє (відчуває) парадигму спільноти. В пост-індустріальному суспільстві таке покоління людей появилося — ми їх називаємо "креативний клас."
?
Як це інституціоналізувати?
Відповідь може дати креативний клас

Термін "кретивний клас" ввів в обіг Річард Флорида. Американський автор намагався пояснити, чому деякі міста США розвиваються, а інші — ні. Хто є двигуном розвитку міст, таких як Сан-Франциско, Бостон і ще до списку — Київ?

Відповідаючи на власне запитання, Флорида висунув гіпотезу: люди, які створюють новизну, формують ідеї чи дискурс, обмініюються ними між собою — це основа розвитку нової міської спільноти, яка лежить в основі переходу від індустріального суспільства до суспільства нової ери. Цей "креативний клас" включає такі професії як управлінці, викладачі, лікарі, веб-дизанери, програмісти, інші. Дуже часто вони концентровані у великих містах.

Ці люди мотивовані самореалізацією і визнанням, але не обв'язково накопиченням. Вони думають і діють в професійному житті по-іншому ніж послідовники "американської мрії" в індустріальному суспільстві.
#
Авангард цивілізаційної революції завжди малочисельний
Те, що у нас відносно невеликий креативний клас, не є головною проблемою України в подоланні виклику інституціоналізації її парадигми. У Російській імперії було недостатньо пролетаріїв для побудови комунізму, а в Американській Революції не було достатньо індивідів-підприємців для побудови тогочасних США. Але вони з'явилися, оскільки з'явилися інституції, які дозволили їм розвинутися. Наш виклик якраз у тому, щоб посприяти цим інституціям створитися. І в першу чергу мова йде про двигун парадигмального та інституційного розвитку — освіту.
Приклад перегляду інститутів. Освіта
На жаль вища освіта в Україні — хоча повинна була б бути основним двигуном розвитку креативного класу, а також інституціоналізації гетерархічних структур і сенсів — на разі (в більшості випадків) застрягла в глибоко індустріальній ері. Вищий навчальний заклад виконує роль "конвеєра виробництва фахівців" — моделі, яка була дуже потрібною в минулому, але яка себе вичерпала.
Охарактеризувати основну проблему можна через розгляд базових припущень ВНЗ: 1) у нас є свідомі вступники (насправді ж абітурієнти на момент вступу не знають, ким вони хочуть бути. І згідно розрахунків сьогоднішні абітурієнти будуть змінювати професію впродовж життя щонайменше тричі); 2) ринок праці затребує те, що виходить з конвеєра виробництва фахівців. Насправді — в переважаючій більшості випадків — "вихлоп" ВНЗ нікому не потрібний.
!
Слово — матеріальне або "як назвеш корабель, так і попливеш"
Сама назва "вищий навчальний заклад" — застаріла. Суспільство майбутнього потребує "спільноту вищої освіти." І це не просто гра слів. Якщо перетворити заклад у спільноту ще можна, перехід від парадигми навчання до парадигми освіти — це не проста метаморфоза. Якщо НА-вчання, передбачає, що існує "правда", яку треба залити в мізки, то у парадигмі О-світи йде мова про "світ", про формування якогось СВІТ-огляду. Університет як спільнота освіти — це не місце для підготовки, тому що немає до чого готуватися. Це місце для розмови про світ. Це не місце для інвестицій (навчаюся зараз для того, щоб отримати роботу колись), а місце для спілкування, дискусій, інтелектуального задоволення — тут і зараз.
Для середовища, у якому формується світогляд необхідні три складові:
Аудиторія
місце для цікавих дискусій, обміну досвідом, формування дискурсу. «Горизонтальне» спілкування, а не ієрархічне / «бо цікаво», а не «бо треба»
Лабораторія
відповідно обладнане місце для пошуку, кристалізації, виведення, узагальнення, вербалізації, зберігання НОВИХ знань
Бутафорія
елементи приналежності, через які середовище перетворюється в спільноту: студентські кафе, гуртки, клуби, команди, тощо
Університет майбутнього — це середовище для життя і спільнота, приналежністю до якої хочеш гордитися. В США можна побачити як кожен студент дуже гордо носить герб свого університету. Таке ж явище можна спостерігти в Європі чи Авсралії. Як таке явище створити? — Як не дивно воно досягається не через якість освіти, а через такі речі як спорт, насамперед. Це також може бути театр. Це відчуття спільноти, яка потрібна мені на сьогоднішній день.
Фото із одного з університетів Заходу
Фото із університету в Україні
В університеті, який дійсно є спільнотою, необхідною частиною є простір для спільноти — простір для спілкування. Нажаль дуже часто ми до цього не доросли. Ми говоримо, що щось потрібно змінювати з університетами. Власне, підходи до цілей функціонування університетського простору і варто змінювати насамперед. Розуміти, що це є спільнота сьогоднішнього дня, де я знаходжу зиск тут і зараз. От в таких університетах буде самоврядування. В них буде формуватися низова ініціатива.
Заключні тези

Європейська цивілізація переживає трансформацію, яка не тільки виражається в технологічному прогресі, а також (а може й в першу чергу) в зміні парадигм. Від модерну ми переходимо до чогось, але що являє собою це "щось" — велике питання. Для України це і шанс, і виклик.

Революцією гідності ми «намацали» свій можливий внесок в цей процес. Основний виклик на наступні 10 років — «намацати» інституції, які дозволяють втілювати парадигму гідності (особи у спільноті, гетерерахії, умовно кажучи «плинної» солідарності).

Для цього потрібен перегляд причин існування фундаментальних інститутів (наприклад, вищих навчальних закладів) і їх переформатування в спільноти, які задовольняють потреби «тут і зараз».

Легко не буде.... але нам вдасться.
Переглянути презентацію (оприлюднюється з дозволу автора)
Повний відео-запис
звук з 12 хвилини
* Це друга лекція-диспут із циклу мета-дискусій про самоврядування в УКМЦ. Із попередньою — Ярослава Грицака "Як самоуправління веде до гідного життя" можна ознайомитися за посиланням.
Made on
Tilda